День пам’яті Героїв Крут – Курган у Літках

29 січня – День пам’яті полеглих у бою під Крутами

У 1965 році на околиці Літок Броварського району, поблизу Дарницького кладовища, екскаваторник Іван Микитась навантажував будівельний кар’єрний пісок. І раптом наткнувся на людські кістки й рештки напівзотлілого військового спорядження. Роботи вмить були припинені. Чутка про подію облетіла село. Старші люди згадали, що на цьому місці колись були поховані українські вояки, закатовані більшовиками-муравйовцями у січні 1918 року. Але з клубка подій далеких років важко було чітко визначити, до яких формувань вони належали, скільки часу перебували в Літках, які мали імена. Разом із старшими людьми час забрав багато спогадів. Тим паче люди тоді більше мовчали, ніж говорили. Лише кілька років тому, коли молодь активніше зацікавилася історією краю, а старші люди стали трохи менше боятися, прояснилися обставини бою і поховання полеглих.

Тут у січні 1918 року в Літки, що за 45 кілометрів від столиці, зайшов загін війська Української Народної Республіки. Молоді вояки мали дружні стосунки з тутешніми мешканцями, в яких поселилися по двоє-четверо. Пе­реказують, що один з військових, Гриць із Козельця, навіть хотів одружитися з якоюсь літківською дівчиною. Озброєння в юнаків було легке – гвинтівки і кілька кулеметів. Як згадує 87-річний очевидець тих подій Петро Михайлович Юрченко, уенерівці купували харчі в селян або, в крайньому разі, просили молоко і яйця. Інакше було, коли в містечко зайшли більшовики. Вони вимагали й силою забирали продукти. Загін більшовиків-муравйовців напав на Літки несподівано, з-під лісу, через кілька днів після бою в Крутах. Двоє братів з кулеметом «максим» розташувалися на пагорбі за містком і відстрілювалися від окупантів. Удень атаку було відбито. Але на ранок більшовики з боєм захопили село. «Я вже величенький був, усе розумів, – розповідає Петро Юрченко. – Біжу, мороз такий, а метрів за 50 від містка – калюжа крові. Біля стовпа – застрелений петлюрівець, босий, а на ньому шикарні брюки… Взагалі одежа на них була нова, аж блищала. На правій руці один палець відрубаний, видно, на ньому була золота обручка». Чобітьми й обручками дуже цікавилося пролетарське військо. На полі бою залишився 21 український воїн. Чотирьох полонених порубали шаблями. Це й дало потім право очевидцю тих подій Степану Обеременку (по-вуличному, Северину) написати на хресті над їхньою могилою: «Тут поховані українські козаки, по-звірячому закатовані більшовиками». Керівництво більшовицької дивізії заборонило ховати військових-українців, наказало поскидати тіла в канаву. Петро Юрченко розповів, що дід Прокопенко (Заєць) усупереч забороні, звіз волами тіла молодих вояків до церкви, де їх, замерзлих, поскладали в сарайчику. Потім на кладовищі викопали яму. Діди Вороний (Кудрян) і Василь Купич позастилали її шинелями і поклали на них побитих хлопців. «Посередині поклали того, який як одстрелювався з коліна, так убитий і змерзся, – згадував дід. – Поряд шапка валялася. Мені кажуть, бери. Але батько приказував, що з мертвих нічого брати не можна». Тоді ж діди насипали чималу могилу.

До 1962 року в літківській школі вчителював і керував відомим хором Прокіп Терещенко, родом з Березані, випускник Київського інституту соціального виховання (що потім став Педагогічним інститутом імені Горького). Він розпитував старших людей про історію села і багато дізнався про події січня 1918-го і повстання 1920 року в Літках. Прокіп Андрійович зміг захопити молодших односельців, своїх учнів, близьких і родичів ідеєю при першій нагоді поновити понівечену могилу. Одним з найбільш захоплених виявився тесть Терещенка, Василь Шусть. На початку травня 1996 року на зборах літківської «Просвіти» донька Прокопа Терещенка Лідія Шусть запропонувала відновити могилу вояків УНР. За словами Василя Шустя, того ж вечора вони розповіли сусідам покійного Прокопа Терещенка і про його заповіт відновити могилу вояків.

Наступного ранку кілька десятків людей з лопатами і заступами зібралися біля піщаного кар’єру. 85-річний Петро Михайлович Юрченко (Гвардіян), свідок бою, який жив поряд, костуром вказав на місце поховання. Петро Костенко висипав туди перший з привезених шести кузовів землі. За ним Віктор Пилипенко зсипав зверху землю з двох тракторних причепів, Микола Попович – екскаватором, а люди – шанцевим інструментом підправили конус могили. Встановили хрест із металевих труб, виготовлений Віктором Терещенком із тим же написом, що був колись: «Тут поховані українські козаки, по-звірячому закатовані більшовиками». Могилу обклали дерном і огородили ланцюгами.

У 2000 році журналіст Володимир Чепур-Удайський видав брошуру, де описав літківські події 20-х років. Про них розповів йому Степан Пучок, політичний в’язень-воркутянин. Того ж року поновили насип кургану з допомогою київського архітектора Анатолія Цуркана. Восени 2007 року за фінансової підтримки голови сільської ради Лідії Пінчук здійснили третю, грунтовну, реконструкцію кургану. Щороку гості з міста приїжджають у першу суботу лютого, аби разом з літківцями вшанувати пам’ять полеглих українських вояків.

Джерело – Україна молода

Поділитися:


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *