Требухівський Мічурін

115-та річниця від дня народження не кругла дата. Але для нас – требухівців вона є ще однією нагодою згадати добрим словом одержимця своєю справою і вклонитися світлій пам‘яті людини, котра життя присвятила найпрекраснішому – ростити й плекати сади. Понад чотири десятиліття минулого з того дня, як Василь Ничипорович Рогач одійшов за одвічну межу. Але в серцях требухівців живе пам’ять про цього світлого душею, щедрого на діяння добротворця, котрий так багато зробив для рідного села.
…У році 1970, будучи студенткою четвертого курсу плодоовочевого факультету Уманського сільгоспінституту, приїхала на практику в радгосп «Требухівський». І полягала ця практика у вивченні можливостей «прижитися» на тамтешніх землях 10 новим сортам картоплі. Її вирощували на дослідних ділянках і планували в перспективі використати як сортозамінники крохмалистої, що тоді вирощувалася в господарстві аж на чотирьох сотнях гектарів. Про місцевого «Мічуріна», а саме так сельчани називали агронома-садовода Василя Ничипоровича Рогача, довелося чути не раз і не два. А от познайомитися випало тільки через рік після практики, коли доля закинула до цього села за вільним дипломом по закінченні вузу, оскільки чоловік уже трудився в місцевому радгоспі. І, знаєте, саме знайомство з цим чоловіком, кожна зустріч із ним – то було незабутнє, бо спілкувалася із людиною безмежно залюбленою в свою справу, великим знавцем садівництва, кому пощастило втілити цю науку і власну мрію на практиці.
Його шлях до майбутнього визнання спочатку односельцями, а з часом і широким загалом садівників Київщини, України розпочинався ще з далеких 30-их минулого століття. Тоді Василь Ничипорович одним із перших з числа незаможників подав заяву про вступ до сільгоспартілі. Коли її правління почало планувати своє господарювання, вирішили закласти сад. І справу цю доручили Василеві Рогачу. Того ж року і поїхав за саджанцями у Лохвицю, що на Полтавщині. Не вдалось купити – привіз звідтам лишень кілька сотень дичок. Зі своїми підлеглими висадив їх на невеличкій ділянці. А через рік, коли деревця прижилися, зробив окулювання. Ще через рік саджанці висадили на постійне місце. Так було закладено перші гектари саду, які плекали як могли. І так було зранку й до ночі. Й найбільшою радістю стала поява навесні на молодих деревцях зелених листочків.
А потім була поїздка Василя Ничипоровича до далекого Козлова, де більше місяця переймав досвід у великого садівника – селекціонера Івана Володимировича Мічуріна. Вчився, як треба розбивати шкілки сіянців і саджанців, як окулювати й прищеплювати на дички підібрані перспективні сорти зерняткових та кісточкових порід. А ще – мудрій науці шляхом штучного запилення й поступового добору вирощувати гібридні сіянці.
Додому повернувся просто окриленим і сповненим нових задумів. Одразу ж заклав у колгоспі шкілку сіянців, щоб мати свої саджанці. У трудових буднях минали дні, місяці, роки. Площа під садами в Требухові розширювалася, зростала урожайність. У 1965 році вони займали близько 400 гектарів, кожен із яких давав по 73 центнера запашних плодів. Того таки 1965-го господарство відправило споживачам Києва, Москви, інших міст колишнього СРСР тільки яблук понад 700 тонн.
Зростала урожайність, садові масиви все більше прибутків приносили до колгоспної каси. Здавалося б, чого ще треба. Але Василь Ничипорович продовжував свою сподвижницьку садівничу справу – поступово вводив нові перспективні сорти зерняткових. Так з‘явилися в саду Требухова «Ренет Симиренка», «Кальвіль сніговий», «Бойкен», «Джонатан». А ще садівник щороку вирощував 45-50 тисяч саджанців плодових дерев, які господарство реалізовувало в Житомирську, Чернігівську, Вінницьку і навіть Кіровоградську області. Усе це сприяло розвиткові садівничої галузі в державі.
Більше 30 років віддав В.Н. Рогач розвитку, творенню садівничої справи на Броварщині, Київщині, в Україні. За свій труд його, садівника, було нагороджено орденом Леніна, медалями «За трудову відзнаку» та «За доблесну працю». І медаль ВДНХ колишнього СРСР є в його послужному списку.
Навіть коли пішов за межу вічності в 1978-му, сади, закладені ним, ще не один рік радували селян щедрими врожаями, оточуючи Требухів зусібіч своєрідною оазою. І тривало так аж до початку розвалу аграрного сектору в державі, ініційованого бездумними чиновниками згори. Без догляду, обробітку, захисту від шкідників, просто без людських рук колишні високоврожайні плантації яблунь, груш, абрикосів, слив просто «захиріли». А «прихватизатори» всіма «доступними» методами затримували розпаювання земель між працівниками радгоспу «Требухівський», не раз продаючи-перепродуючи землі під садами. Та зрештою громаді села вдалося відстояти свої права.
Чи відродиться колись слава Требухова, як «яблуневого села» (саме так називали його в багатьох тогочасних публікаціях) – не знаю. Але точно знаю і вірю: і‘мя і справа таких достойників, як Василь Ничипорович Рогач, не під­лягають забуттю. Добре було б, щоб влада села, увіковічила пам‘ять про цю постать в історії села, й назвала одну з нових вулиць його іменем.
Надія КОЛЬЦОВА,
бібліотекар с. Требухів.
 

Поділитися:


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *