Куренівська трагедія, 60 років по тому. Як і чому сталася одна з найбільших катастроф в історії Києва — історія і фото

О восьмій годині ранку 13 березня 1961 року на київській вулиці Фрунзе згромадився незвичайний затор. Ступор транспорту спричинила велетенська калюжа, що утворилася на дорозі. Вода була такою глибокою, що водії навіть не ризикували їхати через неї. Ті ж, хто таки наважувалися – зупинялися прямо посеред калабані. Там уже стояло кілька авто, двигуни яких, опинившись у воді, одразу ж заглухнули.

У салонах рейсових автобусів пасажири нервувалися через запізнення на роботу. Адже громадянин СРСР повинен був бути на робочому місці вчасно за будь-яких умов. Люди не здогадувалися що ця затримка, яка загрожує доганою від начальника, врятує їм життя. За кільканадцять хвилин болотяна хвиля, висотою до восьми метрів, зі швидкістю п’ять метрів на секунду, змиє район Куренівки з карти Києва.
 
Простіше, швидше, дешевше
 
Був холодний і ясний майже квітневий день, годинник показав тринадцяту годину. На засіданні Київського міськвиконкому щойно ухвалили рішення, яке вважали особливо вдалим. Імовірно, що одразу після цього, усі причетні гучно й одностайно зааплодували.

Київ енергійно відбудовували після війни, тож цей процес вимагав швидких, простих і найголовніше – дешевих рішень. Пропаганда потребувала прикладів неперевершеного успіху будівельної думки. На нього і претендувала постанова №582, яку ухвалив міськвиконком 28-го березня 1950 року, – виливати відходи виробництва Петровських цегляних заводів у Бабин Яр.

“Геніальність” рішення Київського міськвиконкому полягала у поєднанні простоти й ефективності. Просто – бо відстань між цегельними заводами і Бабиним Яром була невеликою. Відкачувати туди пульпу, себто суміш землі, бруду, глини і каміння з цегелень, виявилося найдешевшим способом, аби їх позбутися. Урочище від сучасної вулиці Дорогожицька і до вулиці Кирилівської виглядало дуже вдалим для цього: його довжина – більш 2,5 кілометрів, а глибина – від 10 до 50 метрів. Достатньо було спорудити кілька дамб, провести трубу і натиснути кнопку насоса.




В Києві випікали свою цеглу. Поклади глини шукали одразу біля цегелень. Робили це шляхом вимивання верхніх шарів ґрунту. Тож цю болотяну суміш, так звану пульпу, треба було кудись дівати. Цегельні заводи збудували у районі Сирецьких ярів, тобто досить близько до Бабиного Яру. Тому вирішили, що найдешевше, найшвидше і найпростіше – використати його, як природний резервуар.


 
Історик
Михайло
Кальницький
 
Ефективність такого рішення особливо проявилася через кілька років. Відома будівельна реформа Микити Хрущова проголошувала швидке зростання житлового будівництва. З 1957-го розпочалося масове зведення дешевого доступного житла – “хрущовок”. Запланували будівництво частково і на вирівняних просторах Бабиного Яру.

У 1959 році взялися за будівництво житлового масиву Сирець, площею більше 75 гектарів. Київські цегельні заводи продовжували працювали практично цілодобово. Радянські будівельники намагалися виконати й перевиконати план.

Звичайно, зараз можна сказати, що треба було зважати на трагедію Бабиного Яру. Але в ті часи ніхто не думав про увіковічнення цього простору. Ідею звести меморіал жертвам Бабиного Яру розглядали хіба в 1945 році. Тоді це було вигідно радянській владі, щоб оперувати в судах над нацистськими злочинцями. Але вже через два роки почалася кампанія боротьби з космополітизмом. Уже в 1950 році у владних кабінетах навіть на думку не спадало говорити, що треба зберегти пам’ять про вбитих євреїв Києва.
 
Володимир Пінчук, який у 1961 році був 26-річним старшим інженером виробничо-технічного відділу тресту “Київміськбуд-1” і керував житловим будівництвом поруч з Бабиним Яром, каже:


Насамперед треба було кудись подіти надлишкові маси грунту. Це головна причина рішення відкачування пульпи в яр. Але водночас десь глибоко в думках керівники міста мали бажання позбутися Бабиного Яру. Хотіли знищити пам’ять про те, що відбулося. Бо мати в центрі міста таке велике місце скорботи їм здавалося неправильним. А те, що вони знищують таке святе місце – для них не було важливим. Уже забудовували Сирець, проєктували Нивки, Відрадний. Тож було зрозуміло, що місто врешті переступить яр.
 
У запалі будівельних робіт не було часу думати про Бабин Яр як символ страждань мирного населення під час війни. Про те, що тут наприкінці вересня 1941 року нацисти розстріляли понад 34 тисячі євреїв, а за весь час окупації від 70 до 100 тисяч людей.
Відтак реалізацією рішення №582 вбивали одразу трьох зайців: дешево позбувалися відходів виробництва цегли, готували простір для будівництва нових будинків, уникали меморіалізації трагедії жертв Бабиного Яру.
Передумовам Куренівської трагедії присвячений епізод “R01/ Будівництво у Бабиному Яру” документального проєкту “Бабин Яр. Контекст”.
«Бабин Яр. Контекст» — це спільний проєкт Меморіального центру Голокосту “Бабин Яр” та режисера Сергія Лозниці. Він складається з коротких епізодів, змонтованих з архівних матеріалів, знятих в період з 1941-го – починаючи з вторгнення нацистів на територію СРСР – по 1966 рік, коли був організований перший архітектурний конкурс на проєкт меморіалу в Бабиному Яру. Кожен епізод – завершений сюжет, прямо або побічно пов’язаний з трагедією Бабиного Яру. Епізоди фільму публікуються на онлайн-платформі https://babynyar.org/ua/.
 
Володимир Пінчук
 
Вид очисного забою від грязьового потоку по вулиці Фрунзе в Києві. Праворуч — зруйнований трамвайний парк
 
 


Під кінець 50-их галоп будівництва у Києві лише набирав обертів. Столичні цегельні заводи працювали у декілька змін. З 1950-го до 61-го року до Бабиного Яру намили понад 4 мільйони кубічних метрів відходів. За початковим технічним проєктом намив в урочище планували здійснювати протягом восьми годин на добу. Але натомість качали цілодобово. Тому об’єм пульпи, порівняно із початковим планом, збільшився майже в чотири рази.

Упродовж 50-их основні принципи радянського будівництва, серед яких «швидше» і «дешевше», не змінилися. Дренажні труби в Бабиному Яру встановили значно меншого діаметру, аніж було потрібно. А дамби, які мали стримувати пульпу, поки не стече вода і маса відходів не затвердне, будували зі значними порушеннями.

Геолог і доктор технічних наук Євген Яковлєв каже:

Земляний насип замість бетонної дамби
 
В інженерно-геологічному плані ті дамби, як гідротехнічні конструкції, були недосконалими. Їхні борти не були врізані з обох боків у схили, як потребували норми. Крім того, основою були пісок, глина і ґрунт. Дамбу просто насипали, без достатнього утрамбування і ущільнення. Тому вода спричинила розрідження ґрунту. На момент 1961 року, за умови підвищених атмосферних опадів, це зумовило небезпеку аварійного прориву пульпи.
 

Для радянських підходів планування і виконання схожих робіт враховувати можливе підвищення опадів снігу та дощу було надто тонкими матеріями. Євген Яковлєв каже, що за спорудження дамб у Бабиному Яру можливих погодних змін і не враховували.

Зима ж 1961 року була особливо сніжна, а початок весни – дощовий. На початок весни опади додалося до порушення норм зведення дамб і закачування в урочище завеликих об’ємів пульпи. Це призвело до того, що на початку весни над Куренівкою нависла величезна ванна рідкого болота.

Володимир Пінчук 10 березня був унизу біля дамби і помітив протікання:
Я бачив, як просочувалася вода. Це були тоненькі струмки. Я тоді сказав своєму головному інженеру, що мені дуже не подобається, що дамба протікає. Але це був не наш об’єкт. Ми не відповідали за дамбу.
 
 
Євген Яковлєв
 
 
Понеділок 13-те
 
Якби 60 років тому вже існували смартфони, то зараз ми могли би переглянути хроніку відеокадрів, ніби з голлівудського фільму-катастрофи. В кутику екрану цих відеозаписів була би дата 13.03.61 08:30. Піщані дамби, які стримували намив пульпи у Бабиному Яру, врешті не витримали.

Величезний потік багна, хвилею заввишки близько восьми метрів понісся вниз на Куренівський житловий масив. Суміш бруду перевертала автомобілі, автобуси і трамваї, валила дерева та будинки. Найсильніший удар на себе прийняло Подільське трамвайне депо. Далі техногенний сель затопив десятки житлових будинків, гуртожиток, заводські будівлі, стадіон. Загалом пульпа залила простір до 30 гектарів. Найбільше постраждали будинки між Кирилівською (тоді Фрунзе) і Новоконстантинівською вулицями.
Те, що відбулося перед трагедією, коли протікання дамби утворило величезну калюжу і блокувало проїзд транспорту – зменшило кількість жертв. Водії мусили об’їжджати, витрачаючи час. Багато з тих, хто намагалися проїхати через воду, ламалися і зупинялися. Люди виходили з трамваїв і шукали інші шляхи, щоби добратися на роботу. Зміг проїхати один автобус, який їхав із селища Димер. Його пасажири і стали згодом жертвами пульпи. Але все одно через воду на дорозі значно менше людей було на вулицях, аніж могло бути.

 
 
Євген Яковлєв пригадує розповіді колег геологів, яких викликали на місце аварії для оцінки ризику додаткових проривів. Фахівці розповідали, що побачені масштабні руйнування будинків і вуличної інфраструктури вражали. А коли пульпа затверділа, то у різних місцях почали виднітися людські тіла, застряглі у застиглій масі.

Валентина Дудка у той час перебувала за кількасот метрів від катастрофи. Їй досі важко згадувати той ранок. Свою розповідь вона чергує паузами, щоб заспокоїтися й зібратися з думками:

Я будівельниця. В 61-му мала 21 один рік. Ми тоді будували недалеко школу-інтернат. Працювали в три зміни. Того ранку було все, як завжди. Я попила чаю, трамваєм №3, на сьому годину приїхала на роботу. Переодягнулася і вийшла на об’єкт. Будували саме спальний і учбовий корпус інтернату. То було трохи на горі. Я бачила, як рвонуло. Все зносило, приватні будиночки, людей, худобу. Це неможливо передати словами. Потім ми підійшли трохи ближче, щоб подивитися. Я бачила, що люди намагалися вилазити на дерева, щоб врятуватися, але та маса валила і дерева. З того можна було з`їхати з глузду.

 
Валентина Дудка
 
Згодом на шпальтах газети “Вечірній Київ” вийшла коротка замітка у чорній рамці. Якби Радянський Союз був християнською державою, то автор статті міг би провести біблійну аналогію з десятьма єгипетськими карами.
На стадіоні “Спартак” хвилею пульпи знесло пам’ятник Сталіну. Так куренівський сель випередив десталінізацію, яка у решті Києва відбулася тільки через пів року.

У тексті висловлювали співчуття родинам загиблих. І тільки 31 березня у тому ж виданні опублікували офіційний звіт комісії, яка розслідувала наслідки трагедії. За її висновками кількість жертв становила 145 людей.

Історик Владлен Мараєв вважає, що кількість загиблих можна було значно зменшити. Однак того ранку влада нічого для цього не зробила.

Коли зранку того дня стало відомо про протікання, а одними з перших це помітили працівники трамвайного депо, то про це доповідали владі. Проте за цей час навіть не спробували якось ізолювати цю територію чи евакуювати людей.

 
 
У центральному Державному архіві громадських об’єднань зберігають справи про ліквідацію наслідків затоплення Куренівки. Їх складали для щоденного інформування Президії ЦК КП України.

З них можна дізнатися, що:
– розтікання пульпи продовжувалося близько 30 хвилин. До десятої години відходи з Бабиного Яру припинили прибувати;
– затоплення зруйнувало 68 житлових будинків і 13 адміністративних будівель;
– непридатними для життя стали 298 квартир. У них проживало 353 сім’ї із загальною кількістю 1228 осіб.

Для ліквідації наслідків трагедії залучили військові частини Київського гарнізону, частини військ МВС, міліціонерів, пожежників, будівельників і звичайних громадян. Аби пересуватися над багнюкою – із плотів і решток будинків споруджували містки.

Багато людей одразу ж засумнівалися у правдивості офіційного числа загиблих. З’являлися різні версії про кількість жертв Куренівської лавини. А “Голос Америки” навіть сповістив про п’ять тисяч осіб.

У правдивості щодо 145 загиблих сумніваються і сьогодні. Найчастіше можна почути число від 1500 до 2000 людей.

У тому, що насправді загиблих значно більше, ніж повідомили у “Вечірньому Києві” тривалий час був переконаний і Михайло Кальницький. Але впродовж останніх років, коли опублікували практично усі доступні на сьогодні документи щодо Куренівської трагедії, він змінив свою думку.

Умене, зрештою, склалося враження, що ті 145 загиблих – це кількість, яка більш-менш відповідає реальності. Може ще кілька десятків, яких не знайшли. Найімовірніше – це 150-200 людей. Документи свідчать, що загалом усе населення на тій території, яка постраждала від розливу пульпи, – це десь 1320 осіб. Ще кілька сотень людей могли працювати в той час у депо, ще трохи на тих заводиках, які були неподалік. Але ж це був ранок, початок робочого дня, люди роз’їхалися на роботу. Крім того, за офіційними даними, 800 осіб залишилися неушкодженими, а близько 200 евакуювали травмованими.
 
 
Владлен Мараєв підтверджує – в істориків наразі немає підстав вважати, що жертв було вдесятеро більше. Адже таку кількість було би дуже складно приховати. Проте додає: «Однак 145 загиблих – це ті жертви, які вдалося виявити на кінець березня. Але оскільки шар застиглої пульпи в районі трамвайного депо і житлових будинків розбирали ще навіть влітку, то цілком можливо, що певну кількість загиблих в офіційних даних не врахували».

Натомість пан Євген Яковлєв пригадує висновки своїх колег, про які ті ділилися в особистих розмовах. Геологи були переконані у невідповідності оцінки людських втрат в офіційних документах і реальних жертв: “Мої колеги були учасниками відновлювальних робіт в Куренівці. Вони спілкувалися з мешканцями Куренівського району, які були серед постраждалих. Ті були впевнені, що людей тоді загинуло більше, ніж 145. Говорили про 700-800 загиблих”.

Після трагедії порушили кримінальну справу проти шістьох осіб. Її розглядали з 2 по 24 серпня у Київському обласному суді. Визнали винними і засудили до різних термінів позбавлення волі шість чоловік. Четверо керівників київського будівельного управління і двох проєктувальників з Москви. Причиною аварії назвали “помилки в проєкті гідровідвалів і дамби”, а також “дефекти проведення будівельних робіт”. Але досі невідомі ні подробиці суду, ні терміни, які отримали засуджені.
У 90-их був запит до судових органів щодо матеріалів щодо цієї справи. У відповіді йшлося, що оскільки термін зберігання матеріалів минув, то їх знищили. Чи їх справді знищили, чи приховали – невідомо. Однак у судових архівах зараз цих матеріалів немає.

 
 
Одним із тих, хто мав би розділити відповідальність за Куренівську трагедію – був тодішній очільник міста, голова міськвиконкому Олексій Давидов. Однак він уник можливих санкцій.

Володимир Пінчук на початку 60-их часто бував у київській мерії, заходячи в управління капітального будівництва. Каже – Давидов справді боявся, що доведеться відповідати за Куренівку. І висуває пояснення, чому голова міста уник відповідальності:

Я знаю, що після аварії був дзвінок від Микити Хрущова у ЦК Партії. “Як там себе почувають Олексій Йосипович?”, – турботливо запитав Перший секретар. Того дзвінка вистачило, аби Давидова ніхто не зачіпав. Відомо, що під час війни він був ординарцем (це військовослужбовець, якого призначали у військовий штаб до командира або до почесної особи для виконання їх доручень. – прим. В.М.) у Микити Хрущова.
 
 
Через кілька років Давидова призначили на наступний термін. Та коли у 1963 році він помер від інфаркту, серед киян популярною була версія, що той насправді через докори сумління застрелився.

Після смерті на честь Давидова було названо вулицю на Русанівці. За деякими спогадами, у 60-их водії трамваїв оголошували зупинку “Бульвар Дениса Давидова” замість “Бульвар Олексія Давидова”. Таким чином вони нібито висловлювали протест проти дій влади, через які в Куренівці загинуло близько 50 їхніх колег з трамвайного депо.
Наслідкам Куренівської катастрофи присвячений епізод “R02/ Куренівська трагедія” документального проєкту “Бабин Яр. Контекст” Сергія Лозниці.
Події, зафіксовані у фільмі, відбуваються на відтинку вул. Фрунзе (зараз – Кирилівська).

Михайло
Кальницький
Історик
Владлен Мараєв
Михайло
Кальницький
Михайло
Кальницький
Володимир Пінчук
 
Вид на ділянку Бабиного Яру при виході в місто після аварії
 
Вид зі сторони міста на частину дамби №1, яка вціліла після аварії гідровідвалу
 
Руйнування гідровідвалу на ділянці №2 в відрозі №3 Бабиного Яру після аварії
 
Права частина промоїни на ділянці №3 та дамбі №3 біля правого берега третього відрогу Бабиного Яру після аварії
 
 


У 2012 році Інститут історії України видав збірку матеріалів “Куренівська трагедія”. Серед документів там можна знайти засекречену раніше інформацію міністерства державної безпеки СРСР. У ній йдеться про те, що одразу після трагедії влада організувала “прослуховування” київських вулиць. Роль “жучків” виконували працівники спецслужб, які ходили Києвом, слухаючи розмови містян.

З тих звітів можна дізнатися про «нездорові й неправильні судження», які кияни висловлювали про Куренівську трагедію. Люди говорили, що в Бабиному Яру потрібно було встановити пам’ятник вбитим під час війни, а не розгортати величезне будівництво. Обурювалися через непритягнення до відповідальності винуватців високого чину. Не довіряли офіційним повідомленням про жертви. Висловлювали сподівання, що голову міста Давидова звільнять. Звинувачували київську владу в бездіяльності у реакції на скарги мешканців Куренівського району про те, що в місці прориву просочувалася вода. Дехто вважав винуватцями лиха халатних керівників кар’єрів із видобутку глини для цегельних заводів. Багато містян пов’язувало викачування пульпи у Бабин Яр із бажанням приховати пам’ять про євреїв, розстріляних німцями під час війни. Звинувачували владу в спаплюженні пам’яті вбитих нацистами. А також вбачали гнів Божий через закриття напередодні, 11 березня, Києво-Печерської лаври.



Гнів Божий
 
 
Загальний вид гідровідвалу в відрозі №3 Бабиного Яру після аварії в м. Києві. Зліва промоїна в дамбі №3.


Однак Куренівська трагедія, як і масове вбивство людей у Бабиному Яру, були не вельми популярними темами для розмов громадян СРСР. Про це не писали у пресі, не говорили на телебаченні. Та й на кухнях шепотілися не часто. Причини такої тиші прості: незручність для радянської ідеології та намагання приглушити пам’ять про ті події. На побутовому рівні однією з причин була відсутність інформації.

У наступні десятиліття на території Бабиного Яру знищили єврейське кладовище, звівши на його місці спортивний комплекс. Згодом на місці найбільш масового народовбивства в історії Києва збудували парк культури і відпочинку. Недоторканою залишилася невелика частина верхів’я Бабиного Яру. У липні 1976 року там відкрили пам’ятник “Радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним нацистами у Бабиному Яру”.

Про Куренівську трагедію зараз нагадують кілька невеликих пам’ятників. Один на вулиці Олени Теліги, встановлений до 45-річчя трагедії. Інший – на вулиці Кирилівській, недалеко від Подільського трамвайного депо – на честь загиблих працівників.

Михайло Кальницький вважає, що сьогодні про Куренівську трагедію кияни пам’ятають. Історик спостерігає, як час від часу з’являється нова інформація, яка часто знівельовує стереотипи і міфи, що сформувалися про катастрофу 61-го у радянський період.

Валентина Дудка згадує, що в Радянському союзі якщо і говорили про Куренівку, то лише як про нещасний випадок. Каже: “Ніхто нічого ні у кого не питав, і ніхто нічого й не розповідав”. У жінки троє дорослих внуків. Вони були першими, хто почав розпитувати про трагедію 61-го. Їм першим вона й розповідала.

На думку Владлена Мараєва найважливіший контекст, у якому слід пам’ятати про Куренівку – те, що катастрофа була прямим наслідком тодішньої системи. У плановій економіці СРСР не було дуже прийнято зважати на заходи безпеки на виробництві та будівництвах навіть найбільших масштабів.

Куренівка також є дуже показовим свідченням того, як в Союзі ставилися до пам’яті. Бабин Яр – це місце вбивства майже сотні тисяч людей під час Другої світової війни. Однак влада СРСР робила все для того, аби пам’ять про цих людей зникла.

Поділитися:


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *